plantago: (Default)
Розмова з шановним  [livejournal.com profile] uawarrior_south підштовхнула мене до того, щоб викласти своє бачення того, як і у якому форматі, на мою думку, мають розвиватись стосунки між Церквою і суспільством.

Однак мабуть варто для початку зробити невеличкий дісклеймер щодо моїх власних стосунків з релігією, щоб не було потім якогось нерозуміння.

Я є невіруючим зі сторони атеїзму, що визнає важливість української православної церкви для України.
Я ріс в сім'ї, де питання релігії просто не піднімалось і не обговорювалось - ні в позитивному плані, ні в негативному. Однак у віці п'яти років мене охрестили (це відбувалось як раз під час святкувань тисячоліття хрещення Русі). На Великдень я зазвичай їв паску (далеко не завжди свячену) і бився крашнками, на Святвечір носив вечерю. І звичайно ж колядував-щедрував-засівав - за один вечір можна було набрати цукерок на тиждень, а на засівання взагалі не принято було давати цукерки/печиво - лише хоч якісь, але гроші. А що ще треба хлопцеві 6-10 років? :)
Років приблизно у 8-9 я став віруючим атеїстом. Тобто я чітко знав, що Бога немає, що біблія - то набір міфів (та ще й значно менш цікавих ніж, наприклад, древньогрецькі міфи про богів, чудовиськ і героїв), що священники просто дурять народ. Я навіть трохи згодом біблію читав (і не лише "кумедну" Лео Таксіля), щоб переконатись в черговий раз у тому. Коли мені було років 15-16 я навіть інколи сам підходив до всіляких "свідків", щоб розповісти їм, яка це все дурня ("...І не суньте мені під ніс свою цитату! Ісус казав: "Писання мертве, а Слово - живе", тому краще послухайте, яке слово я вам скажу...").
Однак десь у ті ж років 15 я почав досить глобально інспектувати і переосмислювати свої погляди на життя, намагаючись свідомо вибудувати своє світогляд. І хоча власне до релігії я своє ставлення не переосмислював, однак в наслідок більш глобальної зміни поглядів десь років з 17 я став швидше невіруючим, ніж атеїстом. Тобто я все ще вважав, що Бога немає, однак загалом мене те питання просто не цікавило.
Років після двадцяти, коли Майдан запустив потужні націотворчі процеси, що зачепили і мене, я дійшов до висновку, що однією з основ для національної ідентичності є українська культура, в якій, в свою чергу, важливу роль мають відігравати традиції і звичаї. Відповідно 12 став на Святвечір, писанки на Великдень, загальноукраїнське свято саджання картоплі 9 травня, застеляння на Трійцю підлоги зіллям, верба і багаття на Купала, хрещення, кумівство (не в тому значенні, як у політиків), чуб і вишиванка - то все підмурки українського проекту (і, відповідно, це добре). Отже вся та традиційна українська обрядовість церковного типу - загалом корисна. Однак при цьому я чітко відрізняв обрядовість реглійного типу і власне релігію - ще мій прапрадід кожної неділі ходив до церкви, однак при цьому він не був особливо віруючим - просто похід в церкву усім родом (а він належав до одного з потужних "кланів" містечка) це хороший привід гарно вдягнутись, показатись перед усіма, похизуватись перед сусідами...
Своє бачення ролі Церкви (як соціальної інституції) у суспільстві є виробив досить недавно - всього кілька років як. Моя думка наразі полягає в тому, що Церква має бути носієм моральних цінностей і, через це, активним моральним авторитетом українського суспільства. Я підкреслюю - не просто проповідувати "не вкради, не давай неправдивого свідчення" і т.п., а бути прикладом в цьому. Тоді і тільки тоді вона зможе проповідувати, що кусок білого хліба з чорною ікрою - то не головне, що лексус з мигалками і сиреною, якому під козирок беруть всі даїшники, не діставить до Рая поза чергою. Адже Церква все ж поки що має досить високий рівень авторитету (тобто не те, щоб такий аж надто високий - у нас загалом всі інституції переживають кризу довіри, але на загальноукраїнському рівні Церква виглядає досить пристойно) і гадаю, що людина, що кидає на вулиці недопалок собі під ноги, швидше прислухається до слів: "Навіщо ти це робиш? це ж погано. А урна оно десяти метрах від тебе - можна викинути туди", якщо їх скаже носій священницької ряси, ніж міліціцейьскої форми.
Стосовно питань власне віри в Бога, то, як казав Лаплас, я немаю потреби у цій гіпотезі. :) Ідея, що зірки і планети виникли раніше, ніж кактуси, видається мені цікавою, але хибною. Та й взагалі, якось просто зайняте в мене мною те місце, яке щиро віруючі люди відводять для Бога. Тобто я намагаюсь не брехати, допомагати іншим, не ненавидіти, прощати і т.д., не тому, що того хоче Бог, а тому, що того хочу Я. А ритуальний канібалізм особисто мені взагалі якось не дуже... хочте - їжте тіло і пийте кров, без питань, однак я - пас. На аргумент віруючих, що тільки через Христа можливе спасіння і вічне життя (а невіруючі, якими вони б праведними не були, потрапляють у Пекло) я зазвичай відповідаю просто - навіщо нам гадати і сперичатись щодо того, чи є життя після смерті і яке воно, якщо є, років за 100-150 ми всі вже помремо і будемо абсолютно точно те знати, маючи неспростовні докази. Відповідно варто лишень трохи почекати (зовсім дрібничку у порівнянні з вічністю) і матимемо відповідь на одне з найголовніших питань, над яким сушило собі мізки людство тисячами років. :)


Отже на сьогодні перед Українською Церквою стоїть два виклики:
1) засилля інших Церков (перед усім МП і протестантських)
2) спадок від радянської системи - зневірений народ, що шматок ковбаси ставить вище за духовні цінності, а пакет гречки і цукру перед виборами - вище за власну гідність.
Виникає питання, що потрібно робити у такій ситуації. Думка шановного [livejournal.com profile] uawarrior_south, що держава має виступити на стороні Церкви, дати по загребущим лапам РПЦ і т.п. Я ж вважаю, що як раз від влади краще дистанціюватись і в рамках цього допису я хочу розкрити більш повно свою точку зору.
1. Перш за все, те, що ми зараз називаємо "українською владою" це дуже специфічне явище... Владу загалом можна порівняти з міфічним Мідасом - все, до чого вона доторкається перетворюється... щоправда не на золото, а на зовсім іншу субстанцію. Як Влада в Росії допомагає Церкві можна побачити на прикладі процесу над "Пусі Райт" - від такого потужного удару по іміджу РПЦ, нмд, буде довго оговтуватись. Як виглядає "допомога" української Влади можна почитати по цьому посиланню. Я думаю КП має радіти, що Влада не намагається йому допомогти, бо подія у Донецьку і їм подібні явно налаштовують молодь негативно.
2. А чи був успішний приклад взаємодії Держави і Церкви за остнанні 400 років? Швидше ні, ніж так. От подивіться - поки українська Церква мусила опиратись у своїй боротьбі проти католицьких єзуїтів головно на власні сили, то вона засновувала Братства  і Академії, які позитивно впливали розвиток етнічної ідентичності, українці підтягувались у інтелектуальному плані до європейського рівня (а оскільки Європа загалом була католицька і протестантська, то православна Україна мала всі шанси стати інтелектуальним лідером Православ'я), Церква мала величезний авторитет. Потім "воз'єднання" з Росією, Православна Церква у боротьбі з католиками і уніатами могла спертись на державний апарат насилля... Результат відомий - наче і православ'я захистили (лінь піднімати дані по кількості католиків і уніатів в російській частині України, але їх було дуже небагато), однак розвиток інтелектуальної думки загалом занепав, Церква втрачала довіру (починаючи з другої половини 19 ст. передові люди були у більшості налаштовані досить скептично до Церкви).
Може це просто природній плин речей і загальносвітові тренди? Так, і вони також. На підтвердження можна привести приклад з УГКЦ в Австрії, де ставлення українців до Церкви було загалом аналогічне. Однак ось яка цікава штука є - у міжвоєнні роки, коли у Галичині УГКЦ перстала опиратись на Державу (і навіть більше - вона була швидше проти держави, але разом з людьми) - її авторитет почав дуже різко рости, відсоток віруючих поповз вгору і навіть зараз Галичина є мабуть найбільш релігійним регіоном України.
3. Якщо не держава, то хто? За допомогою чого підвищити авторитет у суспільстві і змусити людей ходити до церкви? На мою думку, Церква має озирнутись навколо, побачити, що на дворі вже не шістнадцятий вік. Церква має стати модерною. Причому як у організаційному плані, так і в плані ідей. Тобто священники мають іти і проповідувати, але не тільки "не убий, бо так написано в Біблії і тоді тебе буде більше любити Бог", а й теорію розбитих вікон, бо експериментально доведено, що те, що нас оточує впливає на поведінку людей і якщо людина не буде смітити, а навпаки прибирати і взагалі поводитись як цивілізована людина, то корупції і беззаконня у країні стане менше. Чому б Церкві не читати книжки Джина Шарпа і не вчити людей самоорганізовуватись і мирно відстоювати свої права? не виводити людей на акції типу "Зробимо Україну чистою"? не організовувати ходи проти нетерпимості і ненависті за гендерною і сексуальною ознакою (автоматично знялась би проблема гей-парадів)? Я бачив на ютубі виступи владики Євстратія (Зорі) на зібраннях ініціативної групи Першого грудня - він видався мені досить адекваною і цікаво мислячою людиною, то чому б йому не вести подкаст на різні теми? Виклав би подкаст на тему, наприклад: "Ось на Гуртом зорганізувались (ви також можете приєднатись) і ініціювали переклад світових кіношедеврів українською - беріть з них приклад, як потрібно захищати українську мову" і одразу авторитет УПЦ КП в очах українофілів би підріс (а враховуючи, що тих, хто качає з інтернету фільми значно більше ніж тих, то щонеділі ходить до церкви...).

Тобто, підсумовуючи, Українська Церква має можливість стати авторитетом і проводирем у духовних питаннях для українців, стати пастирем душ людських не лише формально, але й реально. Однак для цього їй потрібно повернутись обличчям до людей (а до держави - вже тим місцем, яким вийде).

Profile

plantago: (Default)
plantago

March 2016

M T W T F S S
 123456
78910111213
1415161718 1920
21222324252627
28293031   

Expand Cut Tags

No cut tags